Якщо у цей рік на овочі ціна впала, то наступного року їх будуть вирощувати менше. А через рік по тому через те, що овочів виростили мало, ціна збільшиться. Тому на наступний рік треба знову саджати, щоб спіймати Бога за бороду та продати якомога дорожче. Такі коливання, які відбуваються зараз, були прогнозовані, вони завжди були і будуть.

Український ринок овочів перебуває роками у стихійному стані ще й завдяки непланованому розвитку. Для його упорядкування потрібна більш активна та результативна робота – в тому числі державних та наукових інституцій. У нас науковий напрямок в овочівництві дуже слабкий. Всі важливі комунікації з цього приводу відбуваються переважно на приватному, комерційному рівні. Наприклад, ми робимо аналіз ринку, а ЗМІ його поширюють. Але власники домогосподарств, які вирощують овочі, не дуже поглиблюються у ринкові огляди. Тому цей процес треба коригувати, підключати до цього наукові структури.

Разом з цим українським виробникам, щоб побачити власну вигоду, треба реально зануритись не тільки в ринкову аналітику, а й у тему кооперації, яку вони просто не знають. Потрібна якась програма або хоча б план робіт, який би міг зацікавити. І друге, напевно, основне – це фінансування. Як не крути – у переробку в кооперативі треба вкладатись. Ніхто не хотів і до війни вкладати в це свої гроші, а зараз тим паче.

В Європі окрім іншої ментальності, інша специфіка роботи з землею – там переважає сімейне виробництво. Фермерське господарство у 20-30 га у них вважається вже середнім, а у нас – від 2 тис. га (звичайно, з урахуванням зернових та олійних). Можливо, якщо б у нас був менший розмір середнього господарства, фермери б прагнули не до збільшення земельного банку, а до вдосконалення виробництва. Як і в цілому аграрна сировинна країна не може мати великих прибутків.

Так, створювати виробництво та шукати ринки збуту – це тяжко, але можливо.