Вам був надiсланий лист з новим паролем Дякуємо за реєстрацiю. Ваш запит буде розглянуто у найближчий час.
18 Листопада 2017

Олександр Калюжний

Сьогодні навіть «фортеці» демократії стають жертвами політичного популізму. Ультраправі націоналісти або ж антиглобалістські рухи, що активно набувають популярності в західних країнах, акумулюють політичний капітал і підтримуються представниками різних соціальних верств населення. Чи означає це, що ми спостерігаємо початок кінця глобалізації? Чи варто нам очікувати підсилення протекціоністських практик і відповідно відчутного зменшення обсягів міжнародної торгівлі?

Передусім треба розібратися з поняттями. Інтуїтивно може здатися, що всеосяжна міжнародна торгівля — результат глобалізації. Але насправді все навпаки: радше глобалізація є певною маніфестацією торгівлі. Адже остання, зокрема й міжнародна, є первинною та існувала набагато раніше, ніж феномен глобалізації. Із самого початку становлення нашої цивілізації торгівля — обмін товарами, послугами й капіталом — була невід’ємним супровідником людського розвитку та прогресу, а також, звісно, збагачення. Не таким очевидним, але, мабуть, найбільш важливим є саме вплив торгівлі на стимули економічних суб’єктів, але це вже окрема тема. Із глобалізацією дещо складніше. Вона є комплексним інтеграційним феноменом. Насамперед ідеться про економічну інтеграцію: заплутані міжнародні ланцюги виробництва, де різні етапи та бізнес-процеси розкидані по всьому світу, результатом яких є дешевий продукт, що так само доступний покупцям зі всього світу. Водночас паралельно з економічною інтеграцією відбуваються культурна та соціальна: значне змішання людей, що несуть із собою свої ментальні, культурні й інші особливості. Глобалізація та її наслідки (як-от, наприклад, згадана вище активізація радикалів) — це те, із чим країни мають навчитися мати справу, якщо вони й надалі хочуть отримувати переваги й вигоди від міжнародної торгівлі.

Головним механізмом проліферації міжнародної торгівлі останні кілька десятиліть була Світова організація торгівлі, яка в 1995 році замінила Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (GATT). Розвиток СОТ відбувався раундами, які зазвичай закінчувалися лібералізацією торгівлі за певними групами товарів або послуг: від першого Уругвайського раунду й до четвертого Дохійського, що почався 2001 року й триває й досі. Усі ці роки СОТ функціонує та поповнюється новими членами, хоча ніякого реального прогресу в реформуванні та зміні рамкових умов міжнародної торгівлі не відбувалося від того моменту, як переговори зайшли в патову ситуацію. Уже тривалий час ведуться дискусії щодо справжніх причин проблем у СОТ. Очевидним наріжним каменем є неспроможність домовитися між двома основними групами країн — розвинутими й такими, що розвиваються, — щодо питань торгівлі продуктами сільського господарства, а саме про відміну субсидіювання з однієї сторони та відміну мит з іншої. Значною проблемою також є недовіра між найбільшими гравцями, такими, як США та Китай, і неготовність визнавати рішення судів СОТ пріоритетними перед національним законодавством, затягування реформування арбітражних органів СОТ. Сучасна історія цієї організації, починаючи із 2000-х, і справді наводить на думки про відродження меркантилізму.

Попри згадані вище проблеми в СОТ, обсяги міжнародної торгівлі й далі зростають. За даними Світового банку, торік обсяги світової торгівлі товарами сягнули позначки 50% світового ВВП — це докризовий показник та історичний максимум. Водночас через брак довготривалого прогресу в СОТ країни повернулися до наразі найдієвішого механізму просування своїх торговельних інтересів, а саме до білатеральних та мультилатеральних угод про вільну торгівлю. Цей тренд стає помітним, якщо подивитися на кількість підписаних УВТ (угод про вільну торгівлю) за останні півтора десятка років. Різко побільшало регіональних торговельних угод на початку 2000-х, якраз коли стало зрозуміло, що Дохійський раунд переговорів не матиме очікуваних результатів. За даними СОТ, сьогодні діє понад 300 таких угод, хоча у 2003 році їх було менш ніж 200.

Це свідчить про те, що країни й надалі вбачають у торгівлі дієвий механізм економічного зростання та активно працюють над відкриттям для себе нових ринків. А коли для того, щоб домовитися, потрібно досягти консенсусу між двома чи трьома сторонами, а не між 164-ма країнами, то все відбувається куди швидше. Крім цього, такі УВТ є набагато гнучкішими: можна домовитися залишити окремі мита або встановити певні квоти для захисту надто чутливих галузей національної економіки, та одночасно все-таки досягти значної лібералізації торговельних відносин. Є ще політичний аспект: не треба пояснювати своєму електорату, особливо найрадикальнішій його частині, чому довелося «прогнутися» під правила, нав’язані будь-ким.

Що це все означає? Якщо така тенденція в системі міжнародної торгівлі зберігатиметься в найближчому майбутньому (а так буде, бо, зважаючи на нинішню ситуацію в політичному ландшафті західних країн, важко собі уявити справжній прогрес по Дохійському раунду СОТ), то саме такі УВТ мають стати пріоритетом державної політики в стимулюванні та просуванні національних економічних і торговельних інтересів. Водночас належність до якогось великого торговельного блоку, як-от, скажімо, ЄС, де окремий член не має можливості вести самостійну зовнішню політику й укладати угоди про зони вільної торгівлі з третіми країнами, може виявитися дуже серйозною помилкою та перешкодою для швидкого розвитку.

Про це Україні треба добре замислитися. Наразі вона має 11 діючих угод про вільну торгівлю: із ЄС, Європейською асоціацією вільної торгівлі (Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн), Канадою, країнами СНД, а також Чорногорією, Македонією, Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном, Таджикистаном, Туркменістаном. На те, щоб відчути реальні вигоди та переваги від цих угод, треба немало часу, так само, як ще зарано аналізувати результати угоди Україна — ЄС. Утім, із 2016 року вітчизняний експорт до країн Європи почав зростати на фоні все ще незначного загального зменшення. Наприклад, угода про асоціацію між Марокко та ЄС (обмежена) діє з 2000 року, відтоді обсяги марокканського експорту до ЄС зросли більш ніж удвічі та наразі становлять майже €14 млрд. Аналогічна ситуація також, наприклад, із Тунісом, де така угода діє з 1998-го, хоча там зростання було й менш інтенсивним.

Зараз перед українською дипломатією постає великий виклик — досягнути для України вільного торговельного режиму з якомога більшою кількістю країн. Так, це відкриє нашому експорту вільний доступ до більшої кількості споживачів, що вже само собою є шляхом до економічного зростання. А також унеможливить залежність від конкретної країни й захистить нас від так добре відомих торговельних війн та економічного шантажу.

Текст підготовлено спеціально для Український тиждень.




  • kws
  • LNZ Group
  •  Agricom Group
  • Агроріск
  • БЕЙКЕР ТІЛЛІ УКРАЇНА
  • Райффайзен Банк Аваль
  • horsch
  • Phosagro
  • uahk
  • Сygnet
  • Syngenta
  • Svarog
  • Agco
  • Lembke
  • Agroregion
  • ugt
  • Agroswit
  • Mriya
  • Eridon
  • Monsanto
  • MHP
  • Maschionet
  • Maisadour
  • Козятинський м’ясокомбінат
  • DuPont Pioneer
  • Вінницька аграрно-промислова група
  • Alfabank
  • Agroscop
  • Agroros
  • Agrimatco
  • Avgust
  • NCH Advisors
  • Crop Life International
  • Continental farmers Group
  • AgroGeneration
  • credit agricole
  • danone
  • claas
  • john deer