Існує багато точок зору про переваги та недоліки великих сільськогосподарських підприємств на макрорівні. З одного боку, їх звинувачують у зниженні біорізноманіття, деградації ґрунтів, впливі на клімат, використанні агрохімікатів, зниженні зайнятості населення через заміщенні робочої сили технікою, тощо (див., наприклад, Тшарнтке та інші, 2012; Хаямі, 2010; Россетт, 2000; 2). Як докази наводяться країни Європи, де домінують порівняно невеликі господарства, які мають високу продуктивність.

З іншого боку, їх прихильники апелюють до підтримки родючості ґрунту, використання безпечних добрив і засобів захисту рослин, дотримання політики соціальної відповідальності (див. Колк, 2005; Гагалюк та Шафт, 2016). При цьому на мікрорівні більший розмір мав би сприяти зменшенню витрат на одиницю продукції за рахунок розмивання фіксованих витрат на більшу кількість продукції при горизонтальній інтеграції або ж через економію за рахунок вертикалізації. Дослідження вказують, що більший розмір господарств, зокрема, в країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються, допомагає отримати кращий доступ до фінансових, виробничих ресурсів, продати врожай з більшою маржою завдяки обсягу, замістити робочу силу крупногабаритною технікою, запровадити нові технології, диверсифікувати ризики, тощо (Халлам, 1991; Чаддад, 2014).

Західні економісти досить давно ведуть дискусію стосовно ефективності і продуктивності великого сільськогосподарського виробництва і вивели термін «обернена залежність у сільському господарстві» (мовою оригіналу – inverse relationship in agriculture), який означає зниження ефективності і продуктивності зі збільшенням розміру господарства. Наприклад, Хельтберг (1998) хоча і писав, що Зелена революція (технологічна революція у с/г в 50-60-х роках) додала переваг великим господарствам, але водночас довів перевагу дрібних підприємств.

Пізніше, Хельфанд і Левіне (2004), аналізуючи бразильські ферми, довели U-подібну залежність між розміром та ефективністю, апелюючи програш менших господарств гіршим доступом до інституцій, інфраструктури, сервісів, інтенсивного використання ресурсів та технологій.

Новіші дослідження свідчать на користь великих господарств. Наприклад, Отсука, Ліу та Ямаучі (2016) назвали політику підтримки малих господарств в Азії помилковою, такою, що стимулювала втрату конкурентної переваги і змусила низку країн стати нетто-імпортерами продовольства.  На минулій Міжнародній конференції аграрних економістів у Ванкувері, були презентовані результати досліджень провідних науковців, що свідчать про неоднозначність твердження щодо «оберненої залежності» в сільському господарстві ( наприклад,  Рада та Фуглі, 20188; Шенг та Чанцеллор, 2018). Більше того, в деяких країнах протягом останніх років спостерігається більш чіткий позитивний взаємозв‘язок між ефективністю, продуктивністю і розміром.

Тим не менше, буде не вірно прямо трактувати такі результати в контексті України, чи інших країн, не враховуючи історичних, культурних та інституційних особливостей. Так, наприклад, Рада та Фуглі (2018), підкреслюють, що конкурентна перевага малих господарств зменшується із розвитком ринку та економічним зростанням. Більше того, те, що, наприклад, в Азії, називають великим господарством, буде малим в Україні. З таблиці нижче ми бачимо, наскільки відрізняються розміри господарств в світі та яка їх різнорідність, особливо в Південній Америці та США.

Довідка: Медіана – середнє значення, що відокремлює більшу та меншу половини вибірки. Індекс Джині – показник нерівності розподілу, де 0 означає абсолютну рівність, а 1 – повну нерівність.

До терміну «великі» сільськогосподарські підприємства додалася окрема категорія так званих «нових операторів», «агроіндустріальних формувань», «мега-ферм», або просто агрохолдингів. Проект LaScalA (Large Scale Agriculture) визначає їх як комерційно-орієновані об’єднання відокремлених господарств, що контролюються материнською компанією, яка здійснює стратегічне управління групою та її учасниками. Така форма господарювання спостерігається в низці країн, й має свої особливості в кожній з них. Великі ферми в Австралії спеціалізуються здебільшого на тваринництві. В Аргентині та Бразилії часто великі рослинницькі господарства здійснюють лише управління, наймаючи для проведення польових робіт обслуговуючі фірми з технікою і людьми, і таким чином позбуваються необхідності інвестувати в техніку, контролювати кожного працівника, тощо. Контроль же сервіс-провайдерів відбувається фарм-менеджером та невеликою кількістю допоміжного персоналу за допомогою чітко прописаних умов у договорі, систем точного землеробства, а також важливу роль відіграє довіра та імідж обох сторін. На пост-радянському просторі холдинги більш подібні між собою. 

Загалом, серед недоліків великих господарств, які зазначалися в дослідженнях,  наявність у них великих транзакційних витрат (моніторинг робочої сили, бюрократія, витрати, що виникають внаслідок розподілу функцій власності та управління компанією, тощо), швидки темпи росту, постійна реорганізацієя та реструктуризацієя. Водночас, Деінінгер, Нізалов та Сінг (2013) відмічали доступ до інфраструктури та управлінські якості як переваги, що дозволяють великим гравцям бути високопродуктивними. В іншому дослідженні Бальманн та інші (2016) показують, що навіть такі великі гравці, як українські агрохолдинги, а точніше, їх відокремлені підрозділи, не надто відрізняються від нехолдингових підприємств в частині ефективності та продуктивності. Їх вища інтенсивність у вигляді витрат на гектар, урожайності, вартості виробленої продукції на гектар, працівника, корову, тощо дозволяє перевершувати нехолдингові підприємства в роки з високою маржою. Тим не менше, це лише оцінка з точки зору безпосередньо сільськогосподарського виробництва. Коад (2007), Чаддад і Валентінов (2017) відмічали необхідність комплексного аналізу як на рівні господарства, так і холдингу в цілому, адже грошовий потік може бути оптимізований по всій структурі, тож успішність господарств, що належать до холдингів може бути недооцінена. До того ж, в українському агробізнесі нікого не здивуєш наявністю закордонних філій, центрів дистрибуції, материнських компаній, фінансову н інформацію про які науковці навряд чи колись отримають, що ускладнює реальну оцінку ефективності агрохолдингів.

Слід зазначити, що як у малих нехолдингових підприємств, так і у підрозділах холдингів все ще залишається суттєвий потенціал для нарощення ефективності на рівні виробничого підприємства вх. Обидві групи виробників при співставному вартісному вираженні виробничих ресурсів щороку виробляють на 35-40% менше, ніж найефективніші представники вітчизняного агробізнесу (Бальманн та інші, 2016). При чому серед найбільш ефективних підприємств галузі є як холдингові підприємства, так і нехолдингові. Більше того, в однин холдинг можуть  входити як високоефективні підприємства, так і найгірші представники галузі (див. рис. 1), які, до того ж, не показують суттєвих покращень в динаміці.

Довідка: технічна ефективність в даному випадку показує відношення випуску рослинницької продукції до кращих (еталонних) підприємств у вибірці при аналогічних затратах (матеріальні ресурси, капітал, робоча сила), де 1 означає найбільшу ефективність (еталонне значення затрат до випуску), а 0 – найбільшу неефективність.

Технічна ефективність може трактуватися як ефективність менеджменту в управлінні ресурсами підприємства. Пенроуз (1995) в своїй основоположній роботі, яка описує ресурсне бачення фірми, також течія, яка виникла на основі цієї роботи (в науковій літературі згадується як «ефект Пенроуз»), вказує що конкурентна перевага фірми залежить від здатності менеджменту ефективно поглинати ресурси та створювати їх унікальні комбінації. Таким чином, навіть господарства із однаковим набором ресурсів мають різну результативність через різномаїття таких комбінацій. Ефективність менеджменту також проявляється у його здатності адаптуватися та працювати під впливом навколишнього середовища.

Отже, чіткої відповіді на питання хто продуктивніший, великі господарства чи малі ферми, існуючі дослідження наразі не дають. Проте, можна відмітити кілька ключових висновків: (і) надання переваги одній категорії господарств в довготривалій перспективі може нести загрози  на макро-рівні; (іі) кожна група господарств має свої конкурентні переваги, проте розвиток ринків, а також технологій та ресурсів, може надавати перевагу крупнішим гравцям; (ііі)_на прикладі українських сільськогосподарських підприємств помітна важливість маржинальності, що в сприятливі роки окупає вищу інтенсивність великих господарств, а під час низькомажинальних періодів заохочує ощадливу поведінку, яка панує серед малих господарств; (іv) ключову роль в питанні ефективності і продуктивності відіграє менеджмент господарства. у При неякісному менеджменті переваги від розміру підприємства не будуть давати ефекту. Тож, наразі, можна констатувати, що вміння користуватися, управляти виробничими ресурсами, адаптуватися до ринкових умов, мають більше значення, ніж розмір підприємства.

Не останню роль у питанні ефективності роботи відіграє й управління персоналом. Дослідження Бальманна та інших (2016), Граубнера та Остапчука (2018) показують, що ефективний менеджмент робочої сили (кількість задіяних людей, оплата праці) мають позитивний вплив на урожайності, технічну ефективність та прибутковість.

Про те, наскільки правильний менеджмент робочої сили може додати до ефективності, чому лише фінансової мотивації не достатньо, про важливість середовища та відносин у колективі, а також французькі практики менеджменту в українських реаліях ми будемо дискутувати із Клеманом Куссенсом, генеральним директором Agro KMR, одним із «еталонних» українських підприємств в частині ефективності, на IX Міжнародній конференції «Ефективне управління агрокомпаніями», що відбудеться 19-20 вересня в Києві. 

Спеціально для VoxUkraine.